#Інтерв'ю
«Поезія – це можливість пережити час»
Інтерв’ю з митцем Дмитром Ніродою (м. Ужгород)
Дмитро Нірода
З митцем, автором унікальних та цікавих двовіршів, Дмитро Ніродою, ми познайомилися на просторах фейсбуку. З тих пір мене дуже зацікавили авторські небуденні твори, у канві яких лише два рядки+авторський неологізм творять чарівливу атмосферу та занурюють у безмежний та неосяжний світ нашої мови. Я вирішила дізнатися більше, і так з’явилося це інтерв’ю, за що щиро вдячна автору. Листівки-світлини, що подаю нижче – яскравий візуальний матеріал, щоб не лише прочитати, але й прочути…
Наприкінці серпня 2025 року з добіркою двовіршів митця я познайомила своїх колег на методичному засіданні в Угринівському ліцеї, планую використати неодмінно на уроках, зокрема при вивченні теми «Авторські неологізми». І щиро заохочую колег-філологів звернути увагу на ці твори.
В дизайні мистецьких плакатів використані чудові світлини моєї сестри Наталії Савки . Будемо щиро вдячні за обмін думками, поширення, підтримку, бо для автора це дуже важливо та цінно.
Сподіваюся, невдовзі цей матеріал буде на сторінках якогось видання.
Пане Дмитре, найперше розкажіть трохи про себе. І чи пригадуєте той перший момент творення особливого тексту для Вас?
Я народився у звичайному закарпатському селі, у родині творчістю ніхто не займався. Надихали книги, бо з дитинства дуже багато читав. Це пробуджувало у мені творчу уяву, фантазію, потяг до власного письма. Перші вірші з’явилися дуже рано, у 13 років була опублікована перша поезія. Було Різдво, я написав малесенький віршик, який так і називався – «Різдво прийшло». Опублікований у районній газеті, він став офіційним початком моєї творчості. Я є автором двох поетичних збірок, перша – з’явилася у 14 років, друга – у 21. На жаль, вони вийшли обмеженим накладом і суттєвої ролі у моєму творчому житті не відіграли. Закінчив факультет журналістики ЛНУ ім. І. Франка. Зараз живу та працюю в Ужгороді. Я ще маловідомий автор, зараз на мої вірші можна натрапити лише у соцмережах. Важко бути маловідомим, бо усіх цікавлять «розкручені» імена. Але я іду до своєї мети, попри всю тернистість шляху.
Коли саме Вам прийшла гадка спробувати писати такі двовірші?
Чому саме така форма?
Неологічні двовірші я почав писати два роки тому. Мені завжди хотілося створити щось своє, знайти свій голос у поетичному багатоголоссі, бути оригінальним. Ця ідея з’явилася раптово, несподівано. Я просто написав кілька таких двовіршів і опублікував на своїй сторінці. Раптом помітив, що люди почали реагувати на цей експеримент, зрозумів, що у цьому є певна новизна і незвичність. Так я почав розвивати цей стиль надалі. В основі неологічних двовіршів – гра слів. Два різні слова зливаю в одне, вигадуючи цікаву поетичну подачу, аби слово звучало природно і зрозуміло. Моя мета – підкреслити різноманітність та мелодику нашої мови. Мінус чи плюс моїх двовіршів у тому, що їх не можна перекласти, це неперекладна поезія. Бо їх головна героїня – сама українська мова, у всій глибині і різнобарвності. Ці двовірші для категорії «мовних гурманів», якщо можна так сказати. Тут більше «скульптура слова», ліплення із кількох слів – одного. Більшість двовіршів не піддаються декламації, їх розумієш лише читаючи. Читачеві пропонується відгадати, чому я поєднав саме ці два слова, у чому таємниця їхнього звучання. Завдання вдумливого читача – почути ту музику, яку я заклав у новотворі. А вона не завжди відкривається одразу.
Не важко здогадатися, що сказати лаконічно про щось глибоке не так вже й легко, а ще може й важче, як розповідати розлого… Як гадаєте?
Так, це правда. У двох рядках я маю вмістити суть, тому дуже ретельно шукаю відповідні слова. Кожне слово має стояти на своєму місці, відігравати свою важливу роль. Це важко, але дуже цікаво. Але я отримую задоволення від цього пошуку і неймовірну радість, коли знаходжу загальну гармонію двовірша.
Ваша перша збірка вийшла друком, коли Ви були досить юні. Що стало надихом для писання тоді? Хто формував Ваш світогляд?
Моя перша збірка вийшла у 14 років під назвою «Рідний край». Це були ще абсолютно дитячі вірші, про рідне село, природу, маму… На жаль, у мене не збереглося жодного примірника, усі роздарував. Тоді мій дитячий світогляд формували книги, яких я прочитав багато, а особливо – казки. Я ріс у казковому світі, казки будили моє творче мислення.
Не можу не запитати про Ваших улюблених поетів. Від кого черпаєте снагу та бажання творити?
Є ряд поетів, які близькі мені. Найперше це Ліна Костенко та Василь Симоненко. Я безліч разів перечитував їхні вірші, близько сотні текстів знаю напам’ять. А ще – Дмитро Павличко, Іван Драч, Борис Олійник, Володимир Сосюра… Читати поетів треба, але не бажано їх наслідувати, завжди треба зберігати свою авторську індивідуальність. Важливо відрізняти якісну поезію від графоманії, якої зараз розвелося дуже багато. Такі вірші створені для людей із невибагливим смаком.
Придивимося до Ваших двовіршів ближче… Намагалася пригадати, хто з митців писав щось подібне, але, опріч поета Михайля Семенка, поки не знаю. А ви шукали щось подібне перед тим, як почали писати ці тексти?
У цьому й річ. Я намагаюся писати оригінально, не бути схожим на когось. Я шукав щось подібне у творчості інших поетів, але поки нічого не знаходив. Це дає надію думати, що мені вдалося створити щось унікальне. Але я не критик, хай вони дають оцінку цим двовіршам. Я також знаю, що Михайло Семенко любив словотворення. У нього є зворушливий двовірш…
МИЛА ЙДЕ
Червоноплямиться за оградою парка –
то мила йде.
Розкажіть трохи про власне момент творення. Який він?
Спочатку я обираю саме ті два слова, які об’єдную у цілісний новотвір. Перебираю різні варіанти, припасовую одне слово до іншого. Буває, що новотвір створюється дуже швидко, на одному подиху. А може знадобитися і кілька днів, щоб пазли зійшлися докупи. Головне – відчути спільну гармонію двох слів, почути у них єдину музику. Коли словотвір готовий починається його «обрамлення», найчастіше у цьому допомагає метафора. Її мета – зробити словотвір максимально зрозумілим і доречним у контексті двовірша. Слово повинно «твердо стояти» на своєму місці. І саме тоді – з’являється уже готова поетична картина.
Чи є у Вас улюблений двовірш?
Я знаю, що не всі двовірші однаково вдалі. Є в мене цікаві поетичні знахідки, а є й такі, що викликають сумніви. Це цілком природньо, бо немає поета, у якого б не знайшлося слабких віршів… Але я не можу Вам назвати якийсь один двовірш, бо усі вони – частинка моєї душі. Для поета вірші, як рідні діти… Усіх їх любиш однаково, якими б вони не були.
В одному інтерв’ю Ви сказали, що вірші це те, що виправдовує Ваше існування. Цікаво…Отож, очевидно, що вірші співіснують з Вами, а Ви - з ними. Додають сили у такому бурхливому світі?
Звісно. Поезія – то головна справа мого життя. По-справжньому людина живе лише тоді, коли приносить якусь користь суспільству, щось залишає після себе для світу. Я думаю і дихаю поезією, намагаюся бачити її навіть у буденності. Це так важливо – помічати поезію у нашому прозовому світі. А вона є всюди, просто не кожна душа готова її побачити.
І ще один вислів з Вашої розмови звучить не просто вишукано, а життєствердно: «Поезія – це можливість пережити час». Що ці слова значать для Вас?
Ці слова значать для мене – залишитися своєю творчістю у пам’яті людей, коли тебе уже тут не буде… А люди будуть повертатися до твоїх віршів, шукати у них себе, зізнаватися ними у коханні. Більшої нагороди для поета немає…
Родзинкою двовіршів є неодмінно один авторський неологізм. Цікаві вони у вас: «абрикострубатий», «пожежоржина», «мольбевперта», «портретепло». Гадаю, кожен із них наскрізь ліричний, якийсь ніжно-елегійний і такий, до якого хочеться доторкнутися. Пригадуєте, коли вперше захопилися саме неологізмами?
Неологізмами я цікавлюся давно, вони й раніше траплялися у моїй творчості, коли я писав традиційну поезію. Та у двовіршах вони заграли новими барвами, стали не просто частиною вірша, а його основою. Неологізми – поширене явище в українській поезії, ми їх знаходимо ще в Шевченка. Згадаймо Тичину, Вінграновського, Стуса, які були залюблені у нові слова. Ви не знайдете такого поета, який не створив хоча б один неологізм. Та у своїй творчості я намагаюся піднести їх на інший рівень, відкрити їхні нові грані, зробити звичне – незвичним. А чи можна зробити нове із старого, давно вже відомого? Не мені судити.
Чи плануєте видати ці унікальні тексти і власне скільки їх уже назбиралося?
Я написав рівно 400 неологічних двовіршів, якраз достатньо для книги. Відправив рукопис збірки у два видавництва – «Абабагаламага» та «Видавництво Старого Лева». Абабагаламага нічого не відписує, що й було очікувано (знаючи їх критерії та планку видавництва). Я наважився написати їм, бо робив ставку на новаторство та оригінальність двовіршів. Я рідко називаю себе навіть поетом, але деякі читачі писали, що мені вдалося створити новий поетичний мініжанр. Це вселило у мене крихітку віри, що диво станеться. А щодо «ВСЛ…». Мар’яна Савка відписала, що перегляне тексти… Побачимо, як воно усе буде.
В одному з коментарів в соціальній мережі ви написали мені таке дивовижне побажання: «Нехай Ваше життя пахне ніжним абрикосом…». Зізнаюся, це особливе звернення спонукало мене до думки, що з такими цікавими, непересічними людьми варто записувати розмови. Тож Ваші побажання для кожного, хто вміє відчувати слово, або ж Ваші поради, що треба робити, аби таки відчувати його?
Не бійтеся писати так, як не писав іще ніхто, не бійтеся ризикувати, здатися дивним чи абсурдним. Завжди знайдуться люди, які зможуть це оцінити – у теперішньому чи майбутньому. Поєднайте сміливість і фантазію в одне ціле. Відчуйте себе мандрівником, який шукає у поезії іще не відкриті землі. А вони точно є, бо планета поезії – безкінечна. І перший крок – повірити у це.
Щоб вірші хлюпотіли, наче хвилі –
Хвилюючим пиши ти їх… хлюпочерком.
Ірина Садула, журналістка, дослідниця,
учителька української мови та літератури